Коли мій старший син ( тоді йому було 11 років, зараз 15), прийшовши зі школи, розповів про те, що на уроці, вони писали твір. Твір називався "Моя мама". Дуже цікаво але й моторошно стало якось всередині. Колись у моєму дитинстві, я отримала саме таке завдання, але так і не виконала його, бо не пам'ятаю своєї мами. Бо вона пішла з життя, коли мені було майже 4ри рочки. І я зовсім не запам'ятала її. Ні очей, ні голосу, ні казочок на ніч, нічого... потім мачеха...бабуся одна, друга, родичі... Так жбурляли мене з однієї родину в іншу, кожен починав любити, обіцяв сім'ю, а потім ... зайва. Завжди ставала зайва , коли виникали питання з одягом, вихованням та іншим побутовим мотлохом... Я відчувала зразу, зі всіх боків, навіть з боку мами, бо та покинула мене. Так померла, але маленька дівчинка сприйняла це, як зраду. Потім я підтростала, тема матері була болючою, не озвучувала її. Але несподівано для себе стала розуміти, що діти, це ті люди, які будуть мене справді любити. Любити безумовно, ніжно і назавжди, навіть якщо мене не стане, як моєї мамочки. Бо сама, будучи дитиною, хоч і образилася на матусю, але й любила і люблю її .... І ось народилося моє перше дитя. Дякувати Богу, не було злісті ,не було помсти з мого боку. З'явилася лише любов до сина, якась своя, така, яку я виношувала роками... Любов, яку мені дала моя матуся, яку думала, що не пам'ятаю... Але підсвідомість видала все... радість, ніжність, ласку....все, що матуся дала мені... Тільки народження сина дало мені відчути материнську Любов. Але я не зовсім була впевнена, що дитина моя відчуває те саме, що і я. Може я помилково склала саме такий образ материнської любові , бо не пам'ятаю як це?... І ось сидить переді мною мій синок і розповідає про свій твір. Про свою маму. Затамувавши подих питаю:" Прочитаєш?" " Авжеж " сміється, "в мене від тебе секретів немає". Наче у ві сні, довгоочікуване признання..."Моя мама сама добра, сама ніжна, вона мені як друг, самий найкращий"...плачу...нарешті зрозуміла і відчула, де вона ця Любов, яку я все життя шукала і згадувала. Вона не пішла разом з мамою. Вона залишилася зі мною і зараз увійшла в дію, бо сама стала мамою. А я пронесла її цілою та неушкодженою, через пекло, біль, самотність... Ніколи не журіться, якщо не пам'ятаєте матусю, довіртеся собі і просто любіть себе і своїх діточок. Саме тоді ви відчуєте те, що дала вам мама. Ту неймовірну любов, яка з поколінь в покоління буде переливатися емоційними барвами... А я народила донечку, яка мені відкрила мою жіночність, знову ж таки ту, яку передала мені моя любима матуся. А біль і розчарування , які я відчула в дитинстві навчили мене бути гарним психологом. Що і стало моєю професією. Виходь, що мама пробувши зі мною всього лише 4 роки, дала мені Любов, жіночність та ще й гарну професію. А саме головне - життя. Благодаріть навіть маленькі миті свого життя і вам відкриється вічність... Будьте чуйними, життєрадісними, Любіть...і Любов відкриється перед вами, як вона є...