6 років тому приблизно в цей час мій чоловік,зібравши всі свої речі у 4 валізи, вийшов із квартири,щоб повернутись на Батьківщину. В тій квартирі лишилась я, троє дітей віком 1 рік, 3 роки,5р. і 100 доларів на полиці. Зі сторони чоловіка та його сім'ї,як правило, я чула погрози,прокляття, вмовляння,маніпуляції і пристижування мене та мого вибору. І це було складно виживати і стресувати після кожного дзвінка рідні чоловіка, які відверто принижували мене за те,що я не мала бажання надалі жити з їх сином. Я добре пам'ятаю, як ми жили перші півроку: неймовірний стрес і страх не прогодувати дітей, а разом з тим переїзд в меншу квартиру, ломбарди, борги і багато багато роботи щомиті. Та я абсолютно свідомо обрала лишитися без чоловіка, і звісно на те були причини. До речі, мій вибір не був сюрпризом,я його озвучила чоловікові після 7 місяців проживання з його сім'єю. І далі 5 років це рішення було незмінним. За 6 років він приїздив десь 4 рази в гості, дзвонив до 10 разів дітям чи мені та десь 5 разів відправив 100 доларів на день народження. Ні, я не забороняю бачитись чи говорити дітям з ним. Так,я маю рішення українського суду про призначення аліментів, але виконавча служба не має юридичного впливу на іноземців. Послуги адвоката в Туреччині мені поки не по кишені. Та мене оточують чудові люди, я займаюсь улюбленою справою,обожнюю своїх дітей і життя у всіх його проявах