Мене звати Юліею мені 42 роки і я вже 24 роки мама. Мама шестьох діточок і одного янгола. Моя історія дуже проста ,та в одночас має сенс бути. Я мама якій буває дуже важко від втоми .Я мама якій буває с дітьми дуже весело ,а іноді дуже хочеться побути на самоті та перезавантажитися і я думаю,що час від часу ще потрібно усім мамам- чашка кави у тиші,або посидіти на березі Дніпра,або примостившись в кріслі цілу годину почитати книжку. Я мама багато років і народження кожної дитини дарувало мені крила і відкривало нову себе. Я народжувала дитинку і бачівши це нове життя,віддавала себе без залишку ,що дозволяло відновитися відкритися та дихати глибже. Я втрачала дитинку і моїй тугі не буде кінця с цього приводу,це саме болісне що може бути ,але ця подія дала мені знання ..знання ціною в життя,що більшій цінності аніж життя бути не може . Після загибелі нашого немовля ми з чоловіком розлучилися,бо мабудь кожен з нас пережив біду окремо ...і хоча після смерті доньки в нас народилася здорова гарна дівчина, ми розлучились ,розлучилися болісно після 13 років шлюбу. Я залишилась на орендованій квартирі і в боргах. Чоловік не давав мені підтримку , я робила все аби жити далі , я сказала своій працедатниці ,що мені потрібно дуже багато підробіток у неї і вона мені дала багато роботи ,платила за все додатково і ми с дітьми були ситі ,та одягнені. За те що я допомогла старій жінці ,та доглядала за нею...і ще робила багато роботи за дорученням для сім'ї бабусі,родичі бабусі які жили за кордоном мені дали достатньо грошей аби придбати будинок далеко від міста,я так і зробила. Моі діти дуже гарно навчалися у хорошій школі ,але ми поіхали за місто ,перейшли у сільську школу ,завели хозяйство та стали жити в селі. Я вийшла заміж в друге ,але сімья мого чоловіка не захотіла мене приймати,а він не дав нам захисту,за 7 років шлюбу ,було дуже боляче від поведінки батьків мого чоловіка,але я всеж дуже мріяла про гармонію та щірість.У нашому шлюбі народилося 2 хлопчика .Старший хлопчик народився здоровим ,а молодший одразу після народження потрапив у реанімацію і шансів на життя йому не давали, прогнози давали день у день. Я кожен день приїздила та молила малого жити,боротися,дихати. Мій чоловік та його сімья надали мені лише моральну допомогу, а за для коштів на реанімацію та реабілітацію ,я продала свій будинок...часу думати не було,дитина кожен день потребувала дуже багато коштів...я вірила.Я ще раз у житті засвоїла ,що нема нічого страшнішого окрім самотність в біді ,та хвороба і смерть дитини. В мене були і є друзі ,вони дуже допомогали...домопогали і багато знайомих ,сусідів ...добрих людей!Я так вдячна і досі тім людям !Всім разом,та кожному окремо!Моя дитинка віткрила очки одного разу і втомлено подивилась на мене ..моя дитинка вижила ! Залишилося тільки реабілітувати ,та робити все щоб син одужав ,та жив повноцінним життям. Туди ,куди пішов мій будинок, також пішло багато коштів- поміч друзів,кредити,зарплати...різні цінні речи. Через 3,5 роки коли син підріс ,я зрозуміла,що мене і старших дітей ніколи не приймуть, та пішла від чоловіка ,пішла без криків та драк.Ми просто сіли та все обсудили і вирішили ,що так буде краще.Зараз колишній чоловік допомагає хлопцям ,спілкується з ними ,та попри перешкоджань своіх вже старих ,але власних батьків ,бере дітей до себе у гості. Чі було мені страшно ? Так буває час ,коли мене ніхто не бачить... тоді я даю раду своїм страхам,сльозам ,та тугі. Чі бачіть це хтось? Тільки моя сама близька людина ,мій друг - мій чоловік. Зараз я заміжня ,мій чоловік дуже хороша людина ,ми все ще реабілітуємо мого сина ,але він виріс і в нього знято вже багато діагнозів..наприклад уроджена вада сердца і інше. Він в осени іде в звичайну школу. Нам під час дуже важко! Бо потрібно ще зробити декілька операцій за для здоров'я сина карантин та криза не дають все зробити швидко , та і живимо ми на орендованій квартирі,але я вже не почуваюся самотньою- я почуваюся сім'єю. В нас народився хлопчик ,йому 2,5 рочки..це остання наша біологічна дитина. Мій старший син живе окремо зі своєю сімьею ,моя старша дочка у літку вийшла заміж і теж живе окремо.Ми іх дуже любимо и завжди ім раді. Ми багато подорожуємо Україною з молодшими дітьми з весни по осінь вибираємо час,робимо перерви в праці та ідемо світ за очі))..Діти цьому дуже раді.Я для себе відзначіла...що ім дуже важливо як і нам бувати у різних місцях країни . Я вірю...що коли синок закінчіть свою реабілітацію повністю,закінчітся криза ,та карантин ,ми знову зможимо назбирати гроші ,та купити свій дім...моі діти дуже мріють про свій будинок ,та грайливого пса у дворі.. Можливо тоді ми зможемо взяти хоча б одну покинуту дитину з вадами ,яку побояться взяти звичайні люди ,та врятувати ій життя. Бо я зрозуміла ,що страхи ще тілько в деяких випадках наші друзі , а те що може змінити життя ,те що може зберігти чієсь життя,те потрібно робити без страхів,бо то просто життя! Чи щаслива я? Так ,мое життя дуже різне і яскраве і воно наповненне ЖИТТЯМ!