Моя бабуся має велике і добре серце. 35 років тому вона взяла під опіку 4 братових дітей, які в одну мить залишилися круглими сиротами. Четверо діток ( 7,10,12,14 років) знайшли у своїй тітці материнське тепло і ласку. Хоч матусею не називали ( вже були дорослі і все розуміли ), проте бачили в цій жінці рідну неньку. Тоді бабусі було 28 років. Вона зі своїм чоловіком уже виховувала 2 дітей.Я вважаю свою бабусю найкращою, бо те, що вона зробила - справжній подвиг.
Працювати над собою бабусю надихаємо ми, онуки. Вона мусить триматися у формі, бо до кого ж тоді ми будемо приходити?
Бабуся мудра ( завжди дасть пораду), мужня ( стільки випробувань випало на її долю), добра ( не залишила напризволяще 4 дітей-сиріт), справедлива( ніколи не розмежовувала " мої" і " не мої" діти).
Ми дуже хотіли б, щоб бабуся поїхала на відпочинок. Вона на це заслуговує.
Я вважаю, що про вчинок бабусі мають знати. За добро, яке вона зробила, повинна отримати нагороду.
Материнське серце Серпневий день, на небі ні хмаринки. Ніхто не відчував іще біди: Залишаться без мами сиротинки, Куди ж тепер діватись їм, куди? У передсмертнім болю і стражданні Матуся поривалася іти. Четверо діток вдома зачекались... Не можна їй вмирати, Боже, підожди. В труні посеред хати-мати, А біля неї плачуть дітлахи- Два хлопчики і дві дівчатка: "Нема матусі більше на землі". Коли ж ввечері всі чужі пішли із хати, Лишилась з дітьми тітка, батькова сестра, Найстарший хлопчик, той, що звавсь Іванко, Зі слізьми на очах у тітки попрохав: " Ми будем чемні і слухняні, Допомагать у всьому будем вам, Лиш прошу : згляньтеся над нами- Не віддавайте, тітонько, у інтернат." Зростали дружно, сварок і не знали, Лише найменшенький синок не розумів, Чому у хаті два Івани, Й чому матусю тіткою зовуть. Літа минали, діти підростали, Вже вивчились усі й одружені усі. І лиш добра вони не забували, Адже не кинула їх тітка у біді Моя бабуся-Ковач Ганна Семенівна. Цю поезію написала моя мама- одна з чотирьох діток.